50 років з діабетом – це можливо!

Ось що розповіла про своє життя із діабетом сама Маргарита Георгіївна

«Вважаю, що моя інформація буде життєвим стимулом для інших діабетиків, особливо молодих та юних, дозволить вірити у світле майбутнє, жити повноцінним активним життям. Але при цьому їм необхідне величезне прагнення досягнення поставлених цілей, нескінченна завзятість, бажання бути в одному ряду зі здоровими успішними людьми. Не варто пхати і скаржитися на гірку долю через діабет. Саме це мені ненав'язливо вселяли моя мама, старший брат і улюблений лікар – ендокринолог Софія Йосипівна Фрідман. Я дуже вдячна їм за моральну підтримку, ефект від якої можна порівняти з дією найважливіших ліків.

Народилася я 7 грудня 1948 року в місті Пермі від другої вагітності доношеною дитиною, мамі було в цей час 40 років, татові – 46. До 10 років була здоровою дитиною. Спадковість по цукровому діабету не обтяжена. Я захворіла у серпні 1959 року. Мені було 10 років. З'явилися спрага, прискорене рясне сечовипускання, посилився апетит, почала швидко втомлюватися, скаржилася на головний біль, періодичний біль у животі. Жага була болісною, виснажливою. Випитої води вистачало на 5-10 хвилин, потім знову виражена сухість у роті та непереборне бажання попити води. Так було і вдень, і вночі. За добу я випивала 8-10 літрів води, при цьому треба врахувати, що я щосили намагалася терпіти, і мені було навіть ніяково і соромно, що я не можу впоратися зі спрагою. Тим часом я стрімко худнула. Вага знизилася до 20 кг. Ночами я відчувала часті сильні судоми в литкових м'язах і пальцях стоп, від цього болю я кричала. Настав вересень, я пішла до школи у 4 клас. Стан погіршувався. У дитячій поліклініці направляли з кабінету до кабінету, робили загальноприйняті обстеження. Все стало зрозумілим, коли в сечі, а потім і в крові визначили підвищений рівень цукру. У стаціонарі, як часто буває, були відсутні місця. Зрештою, у тяжкому стані госпіталізували з діагнозом: цукровий діабет? Зняв питання та підтвердив діагноз зав. кафедрою педіатрії ПДМІ доцент Красік. Призначили інсулін, який був тоді одного виду – бичачий. Дози інсуліну поступово збільшували за рекомендацією доцента кафедри педіатрії Авдєєєвої Ніни Михайлівни. Вона дуже дбайливо і сердечно ставилася до мене. Її дочка була моєю однокласницею. До речі, тепер Ніна Борисівна Мерзлова (д.ф. Авдєєва) – зав. кафедрою, професор кафедри шпитальної педіатрії ПДМА. Ми з нею спілкуємося досі.

Вводили інсулін вранці та ввечері по 8-10-12 одиниць

Пролежала у стаціонарі до грудня 1959 року, тобто майже 3 місяці. Звичайно, дуже сумувала за мамою та братом, часто плакала в подушку, хоча вони приходили до мене щодня, і потім мені було дозволено гуляти з ними двором. Купували та приносили мені різноманітні настільні ігри, передавали завдання зі шкільних предметів. Я думала над тим, що ж зі мною буде далі. Самопочуття часом було огидним, та я знала, що від цукрового діабету померла дівчинка 12 років, яка жила з батьками-медиками в одній комунальній квартирі з моєю тіткою. І тоді я запевняла себе, що зі мною це не станеться, я намагатимуся дотримуватися всіх рекомендацій лікарів.

Цукровий діабет у дітей був тоді великою рідкістю, тому дитячих ендокринологів не було. У нашому Ленінському районі ендокринолога теж не було, і я мала спостерігатися у ендокринолога Німецького, який приймав хворих на Мотовіліхінський та Ленінський райони. Мені було далеко їздити до нього на прийом, це порушувало мій порядок дня. Під свою опіку мене взяла чудовий лікар – молода лікар-ендокринолог 1 поліклініки 2 ГКБ Софія Йосипівна Фрідман. Більше того, вона приймала мене без черги, хоча охочих потрапити на прийом було дуже багато. Софія Йосипівна вчила нас із мамою як жити далі з моїм захворюванням: що мені шкідливо, а що корисно і необхідно. Терпляче і докладно вчила нас грамотно складати дієту (до грамів), дотримуватись індивідуального режиму дня, час введення та дози інсуліну, прийом препаратів для попередження розвитку ускладнень. Низький уклін Софії Йосипівні за безкорисливу доброту та високий професіоналізм. Софія Йосипівна і зараз продовжує працювати ендокринологом у поліклініці №1 четвертої міської поліклініки, приносячи людям величезну користь. Дай їй Бог міцного здоров'я на довгі роки!

А до школи я повернулася вже після зимових канікул

Займалася спочатку за індивідуальним планом, швидко наздогнала однолітків, хоча в табелі успішності стали з'являтися і оцінки 4 замість 5. Незважаючи на скрупульозне виконання рекомендацій лікарів, протягом діабету я мав дуже важкий весь період навчання в школі. Часті гіпо- та гіперглікемічні стани, що супроводжуються кетоацидозом. Головний біль, м'язова слабкість, сонливість, нудота, блювання, біль у животі. У такій ситуації охоплював розпач: чому за такого мого старання, активної допомоги мого брата і мами мені так погано, і все безпросвітно? Часто лежала у стаціонарі та плакала. Поступово чорні смуги життя змінювалися на сірі, білі та навіть рожеві. Ура!

Мій брат Плаксін Георгій Георгійович, 1941 року народження, був для мене першим другом та улюбленим родичем. Його поради я завжди виконувала, тому що вони справді допомагали мені жити. Навчаючись у медичному інституті, він відвідував багато наукових гуртків, сподіваючись використати поглиблені знання для полегшення мого стану. Часто радував мене покупками та подарунками. Особливу увагу звертав на мою фізичну активність. Навчив кататися на велосипеді, ковзанах, плавати, грати у бадмінтон та настільний теніс. Лижні прогулянки лісом були щотижня, возив мене на санчатах, каталися з крижаних гірок. Брав мене на різноманітні культурні заходи. Він замінив мені тата. Наш тато помер у 1954 році від раку легені, мені було 5 років, братові – 12 років. На превеликий жаль, Георгій помер 1997 року від інсульту. З його дружиною та двома його синами ми міцно дружимо.

Всю історію розвитку інсуліну я зазнала на собі. На зміну бичачому прийшов свинячий (су-інсулін). Потім почали з'являтися інсуліни пролонгованої дії – протамін цинк інсулін, цинк суспензія інсулін та інші. Вводили їх у комбінації із простим інсуліном 2-3 рази на добу. Добові дози сягали 80 одиниць. Через багато років з'явилися людські генно-інженерні інсуліни, шприц-ручки з тонкими і короткими голками, які не треба кип'ятити або класти в спиртовий контейнер. В даний час користуюся інсулінами: хумулін регуляр (по 6 одиниць до сніданку, обіду та вечері) та хумулін НПХ (12 одиниць до сніданку та 9 одиниць о 22 годині).

Спочатку ін'єкції інсуліну мені робив брат, він навчався тоді на 2 курсі лікувального факультету ПДМІ, потім цю маніпуляцію освоїла мама, хоча їй було від цього боляче не менше за мій. Я дуже довго намагалася, але не могла себе вколоти через жалість до себе, адже голки при кип'ятінні швидко покривалися вапняним нальотом, тупилися, засмічувалися. Мені було боляче і страшно колотись. Що ж робити, згодом я навчилася сама ставити собі уколи.

У 1966 році закінчила середню школу №37 міста Пермі, не пропустила жодного навчального року, в атестаті лише 4 та 5 (наполовину). Того ж року вступила на лікувальний факультет ПДМІ. Без академічних відпусток закінчила його 1972 року. Навчалася на 4 та 5, а з 4 курсу стала відмінницею. У 1970 році, навчаючись на 4 курсі, вийшла заміж за студента 6 курсу нашого факультету. Його розподілили до Юсьвинської райлікарні хірургом, 1972 року я взяла направлення на роботу терапевтом туди ж.

Працювати там було дуже клопітно, відповідально та важко, особливо чоловікові

Він був єдиним хірургом, роботи – багато. Везли занедбаних, з повним животом гною найгостріших хворих, п'яних травмованих горе-водіїв. Відпочинку та спокою йому не було зовсім. В результаті в 1973-74 роках у нього загострився ревматизм, комбінована вада серця декомпенсувалася. Санітарна авіація доставила його до кардіологічного відділення обласної лікарні. Мені дозволили не доопрацьовувати третій обов'язковий рік за розподілом, і я переїхала до міста Пермі. Доглядала чоловіка, потім влаштувалася цеховим терапевтом у МСЧ №5. Чоловік за 3 місяці помер. Чоловікові, Миколі Олексійовичу Семиволкову, було тоді лише 28 років, а мені – 25 років. Дружній зв'язок із його родичами підтримуємо досі.

У МСЧ №5 багато працювала, часто чергувала у терапевтичному та пульмонологічному відділеннях. Активно займалася громадською роботою, була членом товариства «Знання». Відвідувала фізкультурні та спортивні заходи, дуже любила бувати на культурно-масових заходах. За підсумками роботи за 1978 рік мені було надано звання «Кращий лікар Пермської області». Я тоді була наймолодшою учасницею конкурсу. У 1980 році отримала першу лікарську категорію з терапії.

У тому ж році повторно вийшла заміж. Було величезне бажання народити дитину. Адже дві попередні вагітності від першого чоловіка закінчилися абортами за медичними показаннями. У мене були найсильніші ранні токсикози, різко коливався рівень цукру в крові. Усе супроводжувалося кетоацидоз. В ендокринологічному відділенні обласної клінічної лікарні дуже намагалися допомогти мені, але ефекту не було. На той час я ще навчалася у ПДМІ. 1981 року пройшла повне клінічне обстеження в ендокринологічному відділенні МСЛ №1 під чуйним керівництвом завідувачки відділення Маргарити Георгіївни Романкової та доцента кафедри ендокринології ПДМІ Ірини Володимирівни Терещенко. Абсолютних протипоказань виявлено не було, звичайно, гінекологи були проти моєї вагітності, аргументуючи моїм 32-річним віком та 22-річним діабетичним стажем.

Я перечитала масу спеціальної медичної літератури вітчизняних та зарубіжних видань. Критично оцінюючи свої можливості в медичному плані, я вирішила, намагаючись щосили виконувати всі рекомендації ендокринологів, гінекологів, терапевтів, виносити єдино можливу вагітність. У терміни ризику щодо невиношування вагітності свідомо йшла на госпіталізацію до ендокринологічного відділення МСЧ №1, хоча раннього токсикозу в мене не було. Мою вагітність дбайливо виношували усі співробітники цього відділення. Я їм дуже вдячна. Під час вагітності я була фізично активна: виконувала всю домашню роботу, часто гуляла і навіть поспішаючи каталася на лижах.

У середині терміну вагітності мій витяг зі стаціонару і моє особисте клопотання через облздороввідділ були відправлені до Москви для вирішення питання про допомогу. Відповідь від них не надійшла досі. Ірина Володимирівна Терещенко порадила мені особисто самій надіслати таку саму виписку та лист із розповіддю про мій цукровий діабет до Ленінградського інституту акушерства та гінекології. Прийшла відповідь, в якій повідомлялося, що вони візьмуть мене на допомогу.

Так я опинилася у цьому інституті з терміном вагітності 35 тижнів. За 2 тижні провели обстеження та підготовку до пологів. Під час вагітності я прибула у вазі на 8 кг. Пізній токсикоз вагітності був керованим. Бажала народити фізіологічно, але родова діяльність була слабкою, стимуляція ефекту не давала. Я була підключена до монітора та сама спостерігала за показниками родової діяльності. Дитина відчувала гіпоксію. Запропонували екстрений кесарів розтин. До цього варіанта я була морально готова. Погодилася. Було зроблено наркоз, з якого я вийшла на операційному столі. Народився хлопчик вагою 3750 грамів, зростом 51 см з вираженою діабетичною енцефалопатією при терміні вагітності 37 тижнів. Мене відвезли до одномісної палати, і я існувала під крапельницями. Сина забрали до палати інтенсивної терапії, оскільки оцінка за шкалою Апгара становила 2 бали. Він був у барокамері. Протягом 5 днів його стан був дуже важким, мені, не приховуючи, говорили про це. Коли я вперше побачила свого синочка, то відчула приємне тепло та радість у кожній своїй клітинці, щастя та гордість за свою працю, справжнє людське захоплення.

Мій післяопераційний період був також важким

Довго трималася температура 38-39 град., нагноювалися нижні шви. Гемоглобін після втрати крові тримався на рівні 58-60 відсотків, при виписці його становив 68 відсотків. Різко вагався рівень цукру, навіть до гіпоглікемічної коми. Виписали нас на 17-й день. Ми повернулися до Пермі літаком. Після гіпоглікемічної коми в мене зникло молоко. Слава богу, знайшли «молочну маму», вона годувала мого сина до шести місяців. Прикорм я давала з великою обережністю. Починала буквально з однієї краплі. Прояви діабетичної енцефалопатії тривали, вони супроводжувалися тремором рук, косоокістю. Тому щодня, крім загального масажу та фізичних вправ, виконувала рекомендовані неврологом спеціальні заходи. Поступово проводила загартування дитини. Неврологічний статус прийшов у норму до 5 місяців, і до 1 року 3 місяців синок жодного разу не хворів на простудні, алергічні, шкірні та травні захворювання.

А мій цукровий діабет тим часом розбушувався. Цукру скакали, визначали ацетон у сечі, дуже повільно підвищувався гемоглобін, на очному дні з'явилися геморагічні осередки, здолали гнійні захворювання: фурункули, карбункули, параніхії, панариції, ячмені, парапрактит, гострий пієлонефрит. Оперувалася амбулаторно, від стаціонарного лікування відмовлялася, тому що нікому не довіряла дитину навіть на день. Так минув рік. На консультації Романкова М.Г. мені було встановлено діагноз: хроніосепсис і я погодилася на госпіталізацію. Ін'єкції інсуліну роздробили та вводили з проміжком о 2-3 годині. Проводилася інтенсивна терапія із застосуванням крапельниць двічі на день. Мій стан пішов на покращення.

Сина Коленьку (ім'я дано на честь мого першого чоловіка) віддали до дитсадка /ясла у 2 роки 4 місяці. Ріс і розвивався правильно. Дитячі інфекції – на звичайному рівні, за винятком паротиту, який дав ускладнення на підшлункову залозу та розвинувся гострий панкреатит у віці 4 роки. Біохімічний аналіз крові підтвердив це. Тому обмеження в харчуванні стали ще жорсткішими щодо вуглеводів і жирів. Нині Миколі 28 років. Здоровий, працює, живе зі славною дівчиною Наталкою. Звичка до обмеження вуглеводів та жирів залишилася. У нас багато спільного у поглядах на життя та повне порозуміння.

Я продовжувала працювати дільничним терапевтом у МСЧ №10 Кіровського району міста Пермі. Ми проживали тоді у селищі Крим. З 1991 року на цій же посаді працювала у поліклініках №1 та №4 другої міської клінічної лікарні. До роботи завжди ставилася сумлінно, відповідально. До людей ставлюся по-доброму, з розумінням та співчуттям. Реакція у відповідь людей аналогічна.

Ускладнення цукрового діабету, звісно, є. 1993 року перенесла перший мікроінсульт у вертебро-базилярному басейні, 1997 року – повторний мікроінсульт тієї ж локалізації. Тому з 1993 року визнано інвалідом 3 групи, а з 1997 року – 2 групи. З 1997 року я лікарем більше не працювала, на мій великий жаль. З 1977 року спостерігаю в окуліста з приводу відкритокутової глаукоми. Внутрішньоочний тиск доходить до 28. Діагностовано ангіопатії та катаракти обох очей. Є й інші ускладнення серцево-судинної системи, неврології, травної системи, шкірно-алергічні проблеми. Але всі діагнози тут викладати, гадаю, не варто.

Про медаль «50 років» за успішне життя з інсулінозалежним діабетом я почула від сусідки за номером, з якою ми разом відпочивали у санаторії «Перлина» у місті Оса у 2008 році. Повернувшись додому до Пермі, я почала цікавитися цією медаллю в ендокринологів Дзержинського району та міста, але ніхто про це не чув. Таку саму відповідь я отримала від ендокринологів Москви, які проводили в Пермі конференцію з цукрового діабету. Тоді я розповіла про нагороду чоловікові та синові. Мої діти, тобто син та його дружина, відшукали в Інтернеті інформацію про «Джослін діабет центр», який знаходиться в США, критеріях отримання Сертифікату та бронзової медалі. Потрібні були виписки, амбулаторні карти або довідки про початок мого захворювання на діабет із застосуванням інсуліну. У мене не було таких. Я об'їздила багато лікувальних закладів, де раніше лікувалася, архіви, але в них нічого не збереглося. У такому разі «Джослін діабет центр» просив надати рекомендаційні листи від родичів чи друзів. Шість свідків написали свої листи зі спогадами про час початку мого захворювання на цукровий діабет. Близька людина переклала їх англійською мовою та відправила до США електронною поштою у квітні 2010 року. 30 червня ми отримали посилку з «Джослін діабет центру» з медаллю та Сертифікатом.

Нині самопочуття задовільний

Звісно, буває погіршення стану. Частіше я ставлю скарги на діяльність центральної нервової системи, коли турбують головний біль, запаморочення, загальна слабкість, порушення сну – то сонливість, то безсоння, то тривожні сновидіння. Я метеочутлива, погано переношу зміну погоди та спеку, напевно, тому, що я за часом народження – снігуронька.

Зараз користуюсь глюкометром. Цукор крові контролюю в поліклініці та один раз на 5-7 днів вдома, при погіршенні стану – частіше. Рівень його коливається від 4 ммоль/л (це гіпоглікемія) до 13 ммоль/л.

Веду активний спосіб життя. Займаюсь громадською роботою. У мене чудовий чоловік, він мій надійний друг та соратник. Його звуть Федотов Олександр Іванович (цукровим діабетом він не хворіє). Ми всюди разом. Водночас виконуємо домашню роботу, разом відвідуємо театри, концерти, виставки, свята. До свого здоров'я ставлюся як до малої дитини: дбайливо дбаю, допомагаю, навчаю новим навичкам, але й питаю з себе суворо та вимогливо. Шкідливих звичок не маю.

Я добра, розумна, красива та молода жінка, мені лише 61 рік. Я щаслива тим, що живу і хочу зробити багато корисного для людей та для себе!

Бажаю всім здоров'я, щастя та оптимізму!»

Отже, 50 років із діабетом у нашій країні – це можливо!